Листування з товаришем

З приводу “Маніфесту”

Робота над нашим “Маніфестом” стала важливим кроком у політичному самовизначенні групи і, як ми очікували, викликала живий відгук серед товаришів. Ми завжди були переконані, що марксизм – це не застигла догма, а керівництво до дії, що вимагає постійної звірки теорії з живою практикою та відкритою, безкомпромісною товариською дискусією. Саме тому ми відкриваємо нову рубрику “Листування з товаришем”, в якій публікуватимемо наші відповіді на запитання, критику та коментарі читачів. У першому випуску цієї рубрики ми розбираємо найважливіші теоретичні вузли, які торкнулися відгуків на “Маніфест”: діалектику руйнації буржуазної держави та відмирання пролетарської напівдержави; хибність метафізичного протиставлення економічної та політичної боротьби; історичну оцінку сталінізму як завершеної буржуазної контрреволюції та троцькізму як течії, що не подолала центризм; а також матеріальне коріння пасивності сучасного пролетаріату в імперіалістичних метрополіях. Ця полеміка – не академічна вправа, а наш необхідний внесок у підготовку ідейно-політичного фундаменту майбутньої світової комуністичної партії.

Наш “Маніфест” не залишився без відгуку. Щойно ми розіслали його для ознайомлення нашим прихильникам, як відразу отримали кілька листів із коментарями та питаннями.

Вже сам цей факт вказує на те, що в надрах нашого класу бродить примара комунізму, є потреба до теоретичного осмислення історії та сучасності боротьби класів, а також бажання визначити завдання авангарду пролетаріату. Саме тому вже з першого номера нашого журналу ми відкриваємо рубрику “Листування з товаришем”, в якій маємо намір вести діалог як з пролетарськими революційними організаціями, так і з окремими товаришами за класом.

Один із товаришів пише:

«Для початку відзначу чіткість позиції з деяких питань (бачення стану робітничого класу, ставлення до троцькізму, сталінізму та інших течій, розвитку міжнародних відносин, розвитку класової боротьби та ін.). Це, в цілому, те, чого очікуєш від маніфесту як такого, але на своєму досвіді скажу, що далеко не всі вважають за потрібне демонструвати її (не наважуються або ще що, не знаю)».

У листі іншого товариша ми читаємо:

«Ви виводите свою наступність безпосередньо з “Маніфесту Комуністичної партії”. Але він написаний понад 150 років тому. Що за весь цей час ніякого розвитку комуністичної теорії не було? Усі ці 150 років потрібно викинути та забути? Саме такий висновок напрошується із першого абзацу. Думаю, треба хоча б стисло згадати основні віхи розвитку марксизму після Маркса, а також його розвиток самим Марксом. “Маніфест” – лише перший етап, фундамент подальшої теоретичної побудови. Обов’язково слід назвати і “Капітал”, і ленінський “Імперіалізм…”».

Звичайно, за 150 років після публікації “Маніфесту Комуністичної партії” марксистська теорія розвивалася, і ми не закликаємо “викинути та забути” весь цей розвиток – такого висновку зовсім не напрошується. Ми хочемо показати, що 1) продекларовані в “Маніфесті” кінцеві цілі комуністичного і робітничого рухів більш актуальні для нашої епохи, ніж епохи його авторів; 2) саме наша група поділяє ці цілі.

Нічого іншого в цьому за потребою короткої передмові програмного документа і не повинно бути. Крім того, “Капітал” Маркса та “Імперіалізм…” Леніна не є програмними документами, з якими має бути встановлена наступність нашого програмного документа. Це, безумовно, віхи у розвитку марксистської теорії та науки взагалі, найважливіші фундаментальні роботи, аналіз яких ми поділяємо, але цей аналіз носить економічний характер, тобто допомагає зробити політичні, програмні висновки, обґрунтовує їх, але сам по собі не містить заяв про стратегічні цілі.

Обидва товариші торкнулися питання відносини марксизму та держави:

Перший пише:

«Ми не раз говорили, посилаючись на “Державу і революцію”, що, на відміну від анархістів, вважаємо, що держава має відмерти, а не що її потрібно знищити, і, відповідно, завдання стоїть у знищенні умов необхідності держави, а не її самої».

Другий товариш стверджує:

«Із того, що “сучасній приватній власності відповідає сучасна держава”, зовсім не випливає, що знищення приватної власності потребує знищення держави. Більш того, якщо виходити з Маркса-Энгельса, то залежність зворотна. Приватна власність з’явилася раніше держави і була необхідною умовою її появи. Звідси державу, як явище, неможливо знищити, не знищивши приватну власність і поділ праці. Якщо ви маєте на увазі не державу взагалі, а буржуазну державу, то це треба висловлювати чіткіше. Що першим кроком до знищення приватної власності (і поділу праці) є знищення буржуазної держави та її заміщення пролетарською відмираючою напівдержавою».

Все вірно, у нашому маніфесті мається на увазі знищення саме сучасної, тобто буржуазної держави. Це зрозуміло з контексту. У другому реченні прикметник “сучасний” стосовно приватної власності та держави не застосовується суто зі стилістичних міркувань, щоб не захаращувати текст, адже з попередньої пропозиції зрозуміло, про які саме приватну власність та державу йдеться.

Отже, в контексті легко можна простежити логічний ланцюжок: “мета комуністів – знищення приватної власності” & “сучасної приватної власності відповідає сучасна держава” => “на думку комуністів, знищення сучасної приватної власності вимагає/передбачає/має на увазі знищення сучасної держави”.

При цьому йдеться не про абстрактне “знищення”. Як писав Маркс у “Критиці Готської програми”, між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого на друге, якому «відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, окрім революційної диктатури пролетаріату»¹. Буржуазну державну машину не можна просто взяти в готовому вигляді або абстрактно скасувати – її необхідно зламати, розбити вщент, замінивши пролетарською напівдержавою, яка почне відмирати зі зникненням класових антагонізмів.

Цей же товариш пише:

«Думаю, що тезу “Комунізм чи варварство” краще замінити на тезу “Комунізм чи смерть”, бо сучасний стан капіталізму загрожує не тільки існуванню цивілізації, а й існуванню самого людства».

Ми використовували формулу “Комунізм або варварство” з кількох причин:

1. як відсилання до традиції революційного крила марксизму в особі Рози Люксембург, яка у своїй роботі “Криза соціал-демократії” (також відома як Брошура Юніуса) популяризувала висловлювання Енгельса, який, за її словами, так сформулював дилему, що стоїть перед людством:

«Фрідріх Енгельс сказав якось: буржуазне суспільство стоїть перед дилемою: або перехід до соціалізму, або повернення до варварства»².

Природно, замість терміна “соціалізм” ми використовували “комунізм”, оскільки, на відміну епох Енгельса і Люксембург, у наш час ці течії остаточно розділені і ворожі одне одному.

2. нам здається, що для заміни “варварства” на “смерть” немає підстав, оскільки “смерть” – лише гіпотетичний і навіть вкрай малоймовірний сценарій (враховуючи “гнучкість” капіталізму і відсутність у правлячого класу буржуазії, об’єктивного інтересу до знищення людства), тоді як “варварство” ми можемо спостерігати прямо зараз. При цьому ми ні в якій мірі не можемо виключати можливості того, що людство може бути знищене в імперіалістичних війнах всупереч волі буржуазії.

І знову цитуємо лист цього ж товариша:

«Дуже правильно наведено цитату Маркса про необхідність дійсної комуністичної дії. Так, очолити цей практичний рух має світова комуністична партія. Так, такої партії зараз немає. Але створення такої партії не є найближчим практичним завданням організації. Цим ви йдете у бік ідеалізму. Партії не створюються з волі (примхи, бажання) окремих суб’єктів. Для появи необхідна маса об’єктивних і суб’єктивних причин».

Абсолютно згодні. Більш того, у маніфесті ми наголошуємо, що «розглядаємо свою діяльність як частину практичного руху до комунізму, як боротьбу за створення [світової комуністичної] партії, а наш маніфест – лише як один із необхідних кроків на шляху до її створення».

Тобто йдеться про процес створення цієї партії, в якому ми вже беремо участь – поряд з іншими представниками пролетарського авангарду. Терміни цього процесу безпосередньо пов’язані з об’єктивними умовами, і його визрівання не залежить від нашої суб’єктивної волі. Ми є принциповими противниками будь-яких проявів волюнтаризму.

Товариш стверджує:

«Абзац про розмежування з економістськими та “робочистськими” тенденціями викладено не чітко».

Ми вважали, що у програмному документі немає потреби роз’яснювати сенс економістських і робочистських тенденцій, досить просто декларувати, що ми до них не належимо, і це сказано чітко та недвозначно.

Продовжимо цитувати цього ж товариша:

Так, класова боротьба завжди за змістом політична боротьба, навіть у тих випадках, коли вона відбувається в економічних формах. Тому формальний поділ економічної та політичної боротьби є заплутування питання, потрібно чітко розрізняти (не змішувати) форму та зміст. Завдання комуністів не протиставляти економічну форму класової боротьби її політичного змісту (це тільки безглуздо, але й неможливо), а постійно показувати, що економічна форма є зародковою формою класової боротьби, яку потрібно розвинути до її вищої політичної (революційної)».

Ми не можемо погодитися з тим, що

1) «класова боротьба завжди за змістом політична боротьба»

Класова боротьба може починатися в економічній формі і навіть мати економічний зміст. Це може тривати роками та десятиліттями. Більше того, не будь-яка класова політична боротьба є революційною боротьбою пролетаріату проти капіталізму.

Констатуючи це, ми категорично відкидаємо метафізичний, недіалектичний поділ економічної та політичної боротьби. Як вказував Маркс у листі до Ф. Больте (1871 р.): «[…] всякий рух, у якому робітничий клас протистоїть як клас панівним класам і прагне перемогти їх шляхом тиску ззовні, є політичний рух. […] із розрізнених економічних рухів робітників повсюдно зростає політичний рух, тобто рух класу, що прагне здійснити свої інтереси у загальній формі, тобто у формі, що має примусову силу для всього суспільства. Якщо ці рухи передбачають деяку попередню організацію, то вони, зі свого боку, так само є засобом розвитку цієї організації»³. Справді, будь-який великий економічний страйк неминуче зіштовхує робітників із державною машиною буржуазії – з поліцією, судами, законами, – тим самим об’єктивно набуваючи політичного характеру. Відривати економіку від політики і стверджувати, що економічна боротьба не може зрости до політичної – означає впадати в той самий опортуністичний “економізм”, який нещадно громив Ленін у роботі “Що робити?”. Завдання авангарду – не заперечувати політичний потенціал економічної боротьби, а, беручи участь у ній, переводити іскри невдоволення економічним становищем в полум’я усвідомленої революційної боротьби проти влади капіталу.

Але можемо погодитися з тим, що

2) «формальний поділ економічної та політичної боротьби є заплутування питання».

Тому закликаємо до того, що цей поділ має бути не формальним, тобто метафізичним, а конкретним, тобто діалектичним. Перша може розвинутись у другу, але це неможливо без втручання пролетарського авангарду – матеріалізованої свідомості нашого класу. І це втручання неможливе без третьої форми класової боротьби, яку виділяв ще Енгельс. Думаємо, читач розуміє, що йдеться про теоретичну боротьбу, яка для нас зараз якраз є найбільш актуальною.

Про це Ленін писав у “Що робити?”:

«Енгельс визнає не дві форми великої боротьби соціал-демократії (політичну та економічну), – як це прийнято робити у нас, – а три, ставлячи поряд з ними і теоретичну боротьбу».

Не можна погодитися з тим, що

3) «Завдання комуністів не протиставляти економічну форму класової боротьби її політичному змісту (це як безглуздо, а й неможливо)»

Економічна форма боротьби не може мати політичного змісту просто за визначенням, інакше її назвали б політичною. Політичному змісту відповідає політична форма боротьби, а економічному змісту – економічна форма. У багатьох випадках (якщо не в переважній більшості) економічні вимоги (підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо) можуть взагалі не торкатися питань політики.

Товариш пише:

4) «економічна форма є зародковою формою класової боротьби, яку потрібно розвинути до її вищої політичної (революційної)».

Це правильно, але вимагає уточнень. Далеко не всі випадки економічної боротьби і далеко не завжди можуть навіть у принципі розвинутися до політичної боротьби. Крім того, політична та революційна форми боротьби – далеко не синоніми. Політична форма теж може бути примітивною і знаходитися дуже далеко від своєї вищої форми – революційної, в цьому випадку робітники не тільки не виступають проти “своїх” буржуазії та держави, але навіть лояльні їм і апелюють до їх законів, “цінностей” і навіть символіці, не розуміючи, чиїм інтересам ці самі закони, “цінності” та символіка відповідають (приклад – Росія 1990‑х і 2010‑х років).

Чи є політична боротьба найвищою формою класової боротьби? Безперечно, так. Чи означає це, що будь-яка класова боротьба може розвинутись до політичної і тим більше революційної? Безперечно, ні. Різні форми просто можуть співіснувати поряд одна з одною (хронологічно та/або географічно), ніяк не розвиваючись і не впливаючи одна на одну.

При цьому лише у разі привнесення комуністичної свідомості (авангардом класу) до класової боротьби пролетаріату політична боротьба може отримати шанс дорости до революційної. В іншому випадку, навіть досягнувши політичного рівня, боротьба класу так і крутитиметься в орбіті інтересів якоїсь із фракцій буржуазії.

З цього приводу Ленін у брошурі “Що робити?” широко цитує К. Каутського, який на той момент ще був марксистом:

«[…] соціалістична свідомість є необхідним безпосереднім результатом пролетарської класової боротьби. А це зовсім неправильно. Зрозуміло, соціалізм, як вчення, так само коріниться в сучасних економічних відносинах, як і класова боротьба пролетаріату, так само, як і ця остання, випливає з боротьби проти породжуваної капіталізмом бідності і злиднів мас, але соціалізм і класова боротьба виникають поруч одне з одним, а не одне з іншого. Сучасна соціалістична свідомість може виникнути лише на підставі глибокого наукового знання. Насправді, сучасна економічна наука настільки ж є умовою соціалістичного виробництва, як і сучасна, скажімо, техніка, а пролетаріат за всього свого бажання не може створити ні тієї, ні іншої; обидві вони виникають із сучасного суспільного процесу. Носією ж науки є не пролетаріат, а буржуазна інтелігенція […]: адже в головах окремих членів цього шару виник і сучасний соціалізм, і ними вже був наданий видатним за своїм розумовим розвитком пролетаріям, які потім вносять їх у класову боротьбу пролетаріату там, де це допускають умови. Таким чином, соціалістична свідомість є щось ззовні внесене (von außen Hineingetragenes) в класову боротьбу пролетаріату, а чи не щось, що стихійно (urwuchsig) з неї виникло. Відповідно до цього стара Гайнфельдська програма і говорила цілком справедливо, що завданням соціал-демократії є внесення до пролетаріату (буквально: наповнення пролетаріату) свідомості його становища та свідомості його завдання. У цьому не було б потреби, якби ця свідомість сама собою випливала з класової боротьби»⁴.

Наводячи цю цитату, ми розуміємо, що на нас чекає неминуча дискусія з прихильниками різних робочистських і спонтанеїстських течій. Зіграємо на випередження.

Насамперед для правильного розуміння наведеної ленінської думки її слід помістити в контекст конкретно історичних умов того часу, коли в російському робітничому середовищі була поширена течія економістів, які вважали, що пролетаріат повинен обмежитися економічною боротьбою, залишивши політичну боротьбу лібералам. Були й ті, хто вважав, що розвиток робітничого руху сам стихійно сприятиме зростанню класової політичної свідомості пролетаріату. Ленін же у боротьбі проти цих течій вказує на завдання пролетарської партії в даному конкретному історичному контексті: розвивати політичну свідомість пролетаріату, виводити його за рамки вузької боротьби проти буржуазії на фабриці, роз’яснювати, що буржуазія не єдина, розколота на фракції, між якими йде боротьба, а в умовах Росії того часу є ще й землевласникська аристократія, а також широкі дрібнобуржуазні прошарки; всі вони мають свої особливі інтереси, які можуть сходитись, але ніколи не будуть спільними, єдиними; пролетаріат повинен це знати та використовувати у своїй боротьбі. Таким чином, з погляду Леніна, «вносити свідомість ззовні» означає привносити його з-поза меж фабрики, з-поза меж відносин фабриканта і найманого робітника, відкривати робітникові очі на всю широту суспільного життя, її різноманіття, протиріччя і тим самим сприяти перетворенню пролетаріату з “класу в собі” в “клас для себе”, в клас, що свідомо бореться проти приватної власності⁵. З приводу розділу “Метод” товариш пише:

«Видається, що цей розділ необхідно грунтувати на “Трьох джерелах…” Леніна. Тобто виходити з примату філософії та політекономії, завдяки яким соціалізм перетворився з утопії на науку».

Ми вважали, що тут, як і в багатьох інших місцях, досить просто продекларувати приналежність до марксистської школи, щоб відмежуватися від інших соціалістичних течій. У програмному документі, мабуть, недоречно було б детально розписувати переваги марксизму перед іншими напрямками революційної думки. Це неминуче було б поверхнево і тому непереконливо

Інший товариш звертає увагу на ще одну думку з нашого “Маніфесту”:

«Ми точно знаємо, що теорії, які передбачають “автоматичний” крах капіталізму або вказують на його конкретні «об’єктивні» межі, є антинауковими».

І коментує: «Те, що на цьому робиться акцент, знову ж таки, дає досить чітке уявлення про позицію, але можливо цей момент слід розписати детальніше, чому ми точно знаємо це. Чи це варто робити в маніфесті – не знаю, це все-таки досить тезовий документ за своєю суттю».

Так, у “Маніфесті” ми лише тезово задекларували наші позиції. Надалі у наших публікаціях ми ще повернемося до цього питання.

Думка з “Маніфесту” про те, що у катастрофічних кризах надвиробництва все частіше знищуються продуктивні сили змусила цього ж товариша написати:

«Якщо дивитися на XX століття, то явної тенденції на збільшення частоти криз надвиробництва не видно, та й катастрофічними я далеко не все назвав би… А в XXI столітті вони поки що траплялися рідко, якщо порівнювати з XX. Таке відчуття, що мається на увазі щось відмінне від того, про що думаю я».

Тут ми говоримо про те, що в нашу епоху розвиненого, тобто монополістичного капіталізму з його виробничими силами, які незрівнянно більше, ніж на попередніх стадіях, ці кризи стали набагато частішими і масштабнішими, ніж в епоху його «молодості». Причому в буржуазних ЗМІ вони, зазвичай, не аналізуються як такі. Не кажучи вже про те, що в деяких секторах, наприклад, у текстильній промисловості чи секторі нерухомості, вони стали перманентними, чого не було в епоху раннього капіталізму. У ХХІ столітті характерні приклади таких криз, які тривали роки, ми могли спостерігати під час “великої рецесії” 2000-х рр., коли в США порожніли житлові будинки, а сотні тисяч людей залишалися без даху над головою; у розпал пандемії COVID-19, коли фармацевтичні компанії знищували мільйони тестів на коронавірус, коли попит на них різко падав, замість того, щоб роздавати їх чи зберігати доти, доки попит не відновиться. Чи були ці кризи “катастрофічними” – не в сенсі фатальними для капіталістичної системи, а в сенсі жахливими з точки зору масштабів людських втрат нашого класу (у вигляді смертей, втрати здоров’я, зламаних життів, розпаду сімей тощо) та втрат продуктивних сил людства? Ми вважаємо, що так.

Наведемо цитату з “Маніфесту”:

«Ця безпрецедентна революційна хвиля була зметена колосальною за силою контрреволюцією. Протягом 1920-х – 1930-х років сталінізм…»

І наступний коментар товариша: «Тут (і не тільки обмежуся цим цитуванням) сталінізм називається контрреволюцією. Це, на мій погляд, один із наріжних каменів нашої позиції, тому, як на мене, варто дати уточнення, чому саме це так. Зазвичай після цих слів іде звинувачення у троцькізмі. Нижче у тексті розкривається ставлення і до Троцького (що дуже правильно), але боюся, що, по-перше, частина потенційних читачів може просто передумати читати маніфест остаточно, а по-друге, його недостатньо у питанні ставлення до сталінізму».

Все-таки ми вважаємо, що у програмному документі достатньо декларації своїх позицій. Тим більше, ця тема справді вкрай важлива, і ми ще не раз будемо торкатися її у наших публікацій. А з приводу того, що «частина потенційних читачів може просто передумати читати маніфест до кінця»: можливо, це так, але такі “ремарки” можуть бути стосовно будь-якого документа і навіть літературного тексту.

Ще одна цитата з “Маніфесту”:

«вперше зробив робітничий клас суб’єктом міжнародних відносин»

Коментар товариша: «Чи можна назвати тих, хто безпосередньо брав участь у міжнародних відносинах, робітничим класом, а не його представниками чи виразниками його волі?»

Цей момент відсилає нас до дискусії про відносини між класом та партією і партією та її вождями, яку наша школа вела з іншими революційними течіями. Напевно ми до неї ще повернемося в наших матеріалах, а тут лише зазначимо, що коли ми говоримо про суб’єктів міжнародних відносин, то не маємо на увазі конкретних людей: навіть з точки зору найбільш адекватних буржуазних шкіл, суб’єктами міжнародних відносин є не особистості, а держави, і марксизм з цим згоден, але вважає, що цього недостатньо: він іде далі і задає питання: а який клас керує державою? І робить висновок, що дійсними суб’єктами міжнародних відносин є правлячі класи, що використовують свої держави (та інші організовані сили) для проектування своїх інтересів. Тому, з погляду марксизму, цілком коректно говорити, що якщо робітничий клас стає панівним класом, то він стає і суб’єктом міжнародних відносин.

Товариш пише:

«Я сказав би суб’єктом геополітики, а не міжнародних відносин».

Ми свідомо не вживаємо термін геополітика, на відміну від тієї ж Lotta Comunista, оскільки чудово пам’ятаємо, що цей термін описує антинауковий підхід до опису відносин між націями та державами, заснований на вульгарно-матеріалістичній концепції про вирішальну роль фізико-географічних умов у житті людського суспільства, в деяких випадках доповнюваних біологізаторськими концепціями, такими як расизм, соціал-дарвінізм та мальтузіанство.

Ще одна цитата з “Маніфесту”:

«Контрреволюційна хвиля і наступні за нею десятиліття панування буржуазії породили не тільки чудовиськ капіталістичної реакції, а й багато з більш менш впливових ідеологій фальшивого соціалізму – сталінізм, маоїзм, кастроізм і геваризм, чучхе, чавізм та ін. Усі вони у свій час народилися в якості буржуазних ідеологій “наздоганяючого розвитку” покликаних супроводжувати централізацію та прискорення капіталістичного розвитку відповідних відсталих країн».

Коментар товариша: «Централізація та прискорення капіталістичного розвитку створюють об’єктивні умови для класової боротьби, ще в “Унітарному імперіалізмі” віталися такі рухи у країнах третього світу. І хоч я, зізнатися, з великим скепсисом ставлюся до оптимізму LC в цьому моменті (бо вже на той момент з історії було зрозуміло, що частіше це призводить до перекриття кисню пролетаріату в цій боротьбі), це все ще співвідноситься з марксизмом. Інша річ, що ці ідеології з національно-визвольних перетворювалися на національно- кріпосницькі. Суть процитованого, звичайно, зрозуміла, але, на мою думку, може виникнути неоднозначне трактування».

В даному випадку йдеться не про те, чи “вітаємо” ми ці історичні рухи та ідеології чи ні, а про те, що ми 1) відмежовуємося від сучасних прихильників цих ідеологій, які зараз мало того, що обслуговують інтереси тих чи інших фракцій буржуазії, так ще й дискредитують марксизм і комунізм; 2) показуємо, яке їм відводить марксистська школа, на відміну від усяких псевдокомуністів.

У своєму маніфесті ми не дарма так широко цитували найважливіші тези Леніна на II конгресі Комінтерну, тому що вони дають ключ до того, як до цієї проблеми варто підходити в цілому, в тому числі і в цих випадках.

У разі рухів фальшивого соціалізму можна сказати, що вони не тільки з самого початку висловлювали імперіалістичні інтереси (сталінізм) або приєднувалися до одного з імперіалістичних блоків, а саме до блоку СРСР (як усі інші; маоїзм згодом змінив орієнтацію і приєднався до США), але деякі з них вели пряму боротьбу за знищення марксистського руху й досягли у цьому своєї мети (сталінізм, маоїзм).

Звичайно, частина цих рухів і відповідних ідеологій могли частково виконувати національно-революційну роль, але в цілому це була далеко не головна їх риса, заради якої марксисти могли б їх “вітати” (так, сталінізм, який виник у Росії, що не була “країною третього світу”, частково грав національно-революційну роль в контрольованих ним відсталими країнами Середньої Азії, але це незрівнянно з тим колосальним збитком, який він завдав робітничому класу у світовому масштабі).

Ще одна цитата з “Маніфесту”:

«Найвідомішою з таких течій є троцькізм, який нині навіть не має єдиної теорії та деградував до рівня дрібнобуржуазних ідеологій».

Коментар товариша: «Як я сказав вище, факт демонстрації ставлення до троцькізму є важливим, але тут суперечність закралася. Спочатку стверджується, що троцькізм – це течія, потім – що ця течія не має єдиної теорії і, відповідно, не є цільною. А в кінці – течія троцькізму деградувала. Не заперечую сам факт, але якщо у троцькізму немає єдиної теорії, чи можна говорити про те, що троцькізм – це якась одна течія, а не кілька? І які з них деградували? Взагалі не перестаю дивуватися, які різні люди називають себе троцькістами. Часом не розумію, який там узагалі зв’язок із Троцьким».

Це питання ми розглядаємо в історичній перспективі, у його розвитку, розуміючи при цьому, що будь-яку течію в суспільстві можна вважати єдиною лише відносно, до певної міри: спочатку троцькізм дійсно можна вважати умовно єдиною течією, що виникла на основі ідей Троцького в Росії, а потім у кількох інших країнах, і спочатку спирається на кадри, згруповані навколо самого Троцького. Згодом ця умовна єдність розпалася, але, як нам видається, всі ці течії можна вважати троцькістськими, виходячи з їх якщо не організаційної, то як мінімум ідейної наступності з оригінальним троцькізмом, яка виражається у прийнятті 1) концепції деформованої робітничої держави; 2) теорія перманентної революції Троцького; 3) деяких історичних трактувань Троцького, пов’язаних з історією партії, Російської революції та контрреволюції.

Ще один товариш пише: “У корені не згоден з виділенням Троцького, по суті він не вийшов за рамки сталінізму”.

Ми вважаємо, що Троцький все-таки вийшов за рамки сталінізму. Фундаментальними принципами сталінізму, які його відрізняють і на якому стоїть буквально вся його будівля і без яких вона повністю зруйнується, є твердження про те, що 1) у 1930-х роках в СРСР був в основному побудований соціалізм як в економіці, так і в політичній надбудові; 2) у подальші роки (принаймні до смерті Сталіна) СРСР дедалі більше наближався до соціалізму як в економіці, так і в політичній надбудові.

Але Троцький не поділяв це бачення: він вважав, що 1) «в СРСР далеко не досягнута ще й перша стадія соціалізму»⁶ в економіці, не кажучи вже про політичну надбудову, на якій і була багато в чому зосереджена його критика, і що правильніше «нинішній радянський режим, у всій його суперечливості, назвати не соціалістичним, а підготовчим або перехідним від капіталізму до соціалізму»⁷; 2) з тим керівництвом, котре тоді керувало СРСР, країна рухається у зворотний бік, віддаляється від соціалізму, але остаточно результат цього процесу не вирішено.

Він писав:

«У якому напрямку розгорнеться протягом найближчих трьох-п’яти-десяти років динаміка економічних протиріч та соціальних антагонізмів радянського суспільства, на це питання остаточної та безповоротної відповіді ще немає. Результат залежить від боротьби живих соціальних сил, до того ж не в національному лише, а й у інтернаціональному масштабі».

Його теорія деформованої робітничої держави, яка найбільш повно викладена в “Зрадженій революції” (звідки взяті наведені цитати)⁸, хоч і далека від марксизму, науковості та суворості, все ж таки не може бути класифікована як одна зі сталіністичних теорій. Існують навіть теорії, які критикують особисто Сталіна (за окремі помилки, «перегини», волюнтаризм, надмірне застосування насильства, особливо по відношенню до комуністів тощо), але сталіністичні по суті, і навіть теорія Троцького до цієї категорії не відноситься, оскільки вона а) торкається набагато більш фундаментальних питань і лише в незначній мірі стосується якостей окремих індивідів, б) не поділяє жодного з фундаментальних принципів сталінізму, описаних вище.

Той же товариш пише:

«У поточному періоді не вказано конкретних завдань комуністів. Зрозуміло, що “чекати на зростання стихійної класової боротьби найманих працівників у розвинених імперіалістичних метрополіях у найближчій перспективі точно не доводиться”, що завершилися “первинне накопичення капіталу” та аграрні революції, що пішли у минуле національно-визвольний та антиколоніальний рухи. Але що саме робити у умовах? Боротися за знищення приватної власності? Чудово. Але як?».

Ми поки що не маємо остаточної відповіді на це питання, і в “Маніфесті” ми визнаємо, що для нас проблема полягає в тому, як саме розвиватиметься цей процес. Але на запитання “що робити?” ми відповідаємо категоричною відмовою від пасивного споглядання та академічного очікування. Знаменита 11-а теза Маркса про Фейєрбаха говорить: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його»⁹. Ми не маємо права лише “уважно стежити” за класом, очікуючи, коли дозріють умови. Ленін називав таку позицію “хвостизмом”, що плететься в ар’єргарді стихійного руху. Завданням комуністів, як писав Ленін у статті “З чого почати?”, є негайний перехід до практичної організації: створення загальноросійської (у нашому випадку – міжнародної) політичної газети – колективного пропагандиста, агітатора і організатора. Цей орган має впроваджуватись у кожен стихійний виступ робітників, нерозривно пов’язуючи теоретичну роботу з практичним керівництвом боротьбою мас уже сьогодні, готуючи кадри для майбутньої боротьби за безкласове суспільство.

Ще одна цитата з “Маніфесту”:

«“Сьогодні має місце більш складна в порівнянні з капіталізмом XIX - початку XX століть стратифікація найманих працівників… Саме цим обумовлена відсутність масового робітничого руху і крайня слабкість революційної меншості в центрах імперіалістичного розвитку”».

Коментар товариша: «Думаю, що така стратифікація і відносне розширення міжкласового прошарку не є самі по собі причиною слабкості робітничого класу: люди з декількома джерелами доходу, хоч і перебувають у менш вразливому становищі, зазвичай більш чуйні до політичних і економічних турбуленцій і, відповідно, більш свідомо до них відносяться, розділяючи при цьому інтереси робітничого класу».

Слова “cаме цим” відносяться до всієї сукупності факторів, перерахованих на абзац вище, а не тільки до більш складної стратифікації сучасного суспільства. В решті ми не маємо заперечень. Дійсно, рівень чуйності до політичних та економічних турбуленцій не має прямої кореляції з рівнем доходу та матеріального становища. Відомі представники буржуазії, які переходили на бік пролетаріату. Відома і роль вищих прошарків класу найманих робітників у революційному русі. Ми далекі від позиції тих, хто вважає за необхідне робити ставку на найбільш відсталі та пауперизовані прошарки суспільства.

Вказуючи на ускладнення стратифікації найманих працівників у центрах імперіалізму, ми не повинні скочуватися до буржуазно-соціологічних виправдань спаду класової боротьби через абстрактну наявність “кількох джерел доходу”. Справжня матеріальна основа опортунізму і пасивності в країнах-метрополіях була блискуче розкрита Леніним у роботі “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму”. Імперіалістична буржуазія, отримуючи монопольні надприбутки, має економічну можливість підкуповувати верхній прошарок “свого” робітничого класу, створюючи обуржуазену “робочу аристократію”. Цей привілейований прошарок є головною соціальною опорою реформізму та агентурою буржуазії всередині робочого руху. Без нещадного розриву з цим опортуністичним шаром і викриття його зради ні про яке формування революційної свідомості в імперіалістичних центрах не може бути й мови_._

Березень 2026 р.

Footnotes

1. Маркс К., Енгельс Ф. Зібрання творів. Вид. 2-ге. Т. 19. С. 27. ↩

2. Люксембург Р. Криза соціал-демократії. М.: Червона новина, 1923 (обл. 1924). З. 10. ↩

3. Маркс К., Енгельс Ф. Зібрання творів. Т. 33. С. 282-283. ↩

4. Ленін Ст І. ПСС. 5-те вид. Т. 6. С. 25. ↩

5. Ленін Ст І. ПСС. 5-те вид. Т. 6. С. 38-39. ↩

6. Троцький Л. Зраджена революція. М.: НДІ Культури, 1991. З. 44. ↩

7. Там же. С. 43. ↩

8. Там же. С. 44. ↩

9. Маркс К., Енгельс Ф. Зібрання творів. Т. 3. З. 4. ↩